А через кілька років вона пошкодила хребта і ця сама цілителька поставила її на ноги.

До Ганни Олександрівни Коцюби завітав я у село Деребчин, що на Шаргородщині. Просте, здавалося б, село. Та завдяки Ганні Дідурці — так кличуть її односельці - воно стало відомим далеко за межами України. Не один десяток дорослих та дітей врятувала вона від інвалідного візка, від каліцтва на все життя, а то й від смерті.

Пам’ятаю з дитинства, що була в селі велика лікарня, а в ній - досвідчені лікарі, але якщо хто ламав руку чи ногу, чи раптом траплялася травма хребта — люди йшли до баби Гані.

Пам’ятаю і великі черги людей на її вулиці. Хто приїздив автомобілями, хто потягом, хто літаком. Географія її пацієнтів сягає Мурманська, Воркути, Криму, Кавказу, Середньої Азії, Естонії, Москви... Везли хворих, яким офіційна медицина не давала ніякої надії. Ганна Олександрівна творила над ними свої чудеса і люди поверталися додому здоровими.

Тепер, йдучи селом до будинку Ганни Олександрівни, зустрів односельця Олександра Снігура і запитав: «Невже ця жінка є цілителька від Бога?» А він у відповідь: «Я в цьому глибоко переконаний! У свій час моя донька поїхала в Москву. Їй би радіти щастю. Але щастя затьмарилось вродженою вадою у дитини. «Кривошия» — був грізний діагноз лікарів. «Голівка, схилена до плеча, не трималась на в’язах. Куди тільки не зверталася моя донька! Об’їздила всі московські лікарні та науково-дослідні інститути, а відповідь була одна: «Дуже серйозна вроджена вада, нічим не можемо допомогти!». І ось моя донька з хворою онучкою приїхала в рідне село у відпустку. Ми з матір’ю негайно понесли дівчину до Гані Дідурки. Та, побачивши бідну дитину, тільки зойкнула: «Чому так довго не лікували?!» Але не відмовилася, а взялася за лікування.

Сьогодні Наташа Ситнікова — студентка Московського університету ім. Ломоносова. Ця юна красуня, коли приїздить в село до бабусі та дідуся, завжди знаходить час, щоб з візитом вдячності зайти до своєї цілительки.

Аж ось я переступаю поріг старенької хати, де прикута до ліжка лежить Ганна Олександрівна. Побачивши мене, вона схвильовано хапається за мотузку, прив’язану за бильце ліжка. Сідає і запитує з тривогою у голосі: «Що трапилось?».

Все життя Ганна Олександрівна прожила, уособлюючи «швидку допомогу». Її двері були відчинені і вдень, і вночі. От і тепер, побачивши мене на своєму порозі, вирішила, що щось трапилось. Але побачивши посмішку на моєму обличчі — заспокоїлась.

— «Не звикла я, щоб люди просто так приходили до мене, завжди йдуть по допомогу».

— Ганно Олександрівно, хто навчив вас лікувати людей? Від кого такий дар?

— Мене ніхто не вчив. Я такою народилася! Згадую, що коли була малою, мене нестримно тягло допомагати хворим курчаткам чи гусеняткам. Коли вони травмували ніжки, я складала кожну кісточку, бинтувала ніжку і доглядала їх до повного одужання. Коли пішла вчитися до школи, вже з першого класу діти бігли до мене по допомогу: вправляла вивихи на руках і ногах, складала переломи. Отак і пішло: курчатка, гусенятка, першокласники. Приходили люди, привозили своїх хворих тварин. Дуже часто приїжджали цигани і просили, щоб я вилікувала їхніх коней. Хіба ж я могла відмовити цигану, котрий зі сльозами на очах благав допомогти його улюбленцю? Одного разу приїхали люди з Молдавії і просили, щоб я поїхала з ними, врятувала їхню корову. Вона вивихнула шию. Багато разів приходили міліціонери і просили допомогти службовим собакам-вівчаркам. Скількох тварин я вилікувала, знає тільки Бог.

— Ганно Олександрівно, а були у вас особливі пацієнти, котрих найбільше пам’ятаєте?

— Вони для мене всі особливі. Усіх я пам’ятаю. Одного разу привезли матроса з Мурманська, лежачого на носилках, з травмою хребта. Він не міг рухатися. Слава Богу, я його вилікувала. А потім довго ще отримувала від нього листи з подяками та посилки з рибою.

Найбільше хворих приїздили з Воркути. Переказували про мене один одному і люди їхали, долаючи відстань у тисячі кілометрів.

Найважче мати справу з новонародженими. Серце кров’ю обливається від жалю, дивлячись, які страшні бувають у них каліцтва: повністю паралізована половина тіла, чи то рука, чи нога, або вивихи шийних чи грудних хребців. Одного разу привезли новонароджену дитину, схожу на м’ячик: живіт великий, а руки і ноги прилипли до тіла. Але я вирівняла і поставила на місце дівчинці і ноги і руки. Сьогодні вона здорова, щаслива, працює лікарем у Вінниці. Завжди приїзджає до мене з подарунками.

З Середньої Азії жінка привезла хлопчика з вивихом обох стегнових суглобів. Довгенько вони жили у мене, та додому їхали щасливими: хлопчик уперше став на ноги. Була і ще одна мати з хлоп’ям, у якого була повністю паралізована права половина тіла: нерухомі ніжка і ручка. Над цим дитям теж довелось добре попрацювати, а зараз він служить в армії. Взагалі, люди у нас вдячні. Пам’ятають і дякують все життя. І Ганна Олександрівна кивнула на чималенькі купки листів та листівок, які потемніли від часу.

— Коли молодша була, запрошували до Полтави, обіцяли відкрити медичний центр, де я б могла ділитися досвідом з молодими спеціалістами. Але я нікуди не поїхала з рідного села.

Та без прикрощів не обійшлось, Ганна Олександрівна згадала, як одна місцева лікарка поставила за мету спровадити її до в’язниці за те, що вона, «цілителька» без освіти, осмілилася звинуватити її, дипломованого спеціаліста, в некомпетентності, в неправильно поставленому діагнозі і неправильному лікуванні. Кілька років горе-лікарка збирала компромат на Ганну Олександрівну. Але ні колеги-лікарі, ні однокурсники її не підтримали. На тому все і скінчилося. Та коли відома нам лікарка пошкодила хребта, Ганна Олександрівна, забувши про образи, допомогла їй, поставила на ноги.

— А що трапилося з Вами, Ганно Олександрівно? Чому Ви не встаєте з ліжка?

— Мені вже 88 років. У своєму житті мала сімнадцять переломів. Останній — півтора року тому. Впала, дуже побилася, поламала обидві ноги. До лікарні не зверталася. Тамуючи біль, складала кісточки. Уже все зрослося. Але немає сили в ногах. Всю свою силу віддала людям.

Зате дух у неї, на диво, бадьорий. Її маленька хата часто нагадувала прифронтовий шпиталь, до якого йшли хворі, і всім там знаходився притулок і шматок хліба. Нікому Ганна Олександрівна не відмовила, нікого не відправила без допомоги. Який багатий врожай добрих справ пожала ця маленька, скромна жінка на схилі літ! Воістину життя прожито недаремно, достойне вдячності, поваги, достойне бути прикладом для тих, хто тільки починає життя.

Віктор ЛОЗIНСЬКИЙ

Газета "Подільська радниця" 4 серпня 2004 р.