Історія

Історія побудови костьолу

Францішек Швець

Історія побудови костьолу

Божої Матері Неустанної Допомоги

Бог є лише один,
А тут є Божий дім.
Браття і сестри, приклонімо коліна
І разом славімо його.
Місце це вибрав Бог,
Щоби почути нас.

(З Літургійної пісні.)

Вперше про село Деребчин згадується в документах у XVII столітті, більше трьохсот років тому назад. В далекому минулому село тісним кільцем оточували великі ліси. Саме від слова «дерево» і походить його перша назва - Деревчин. Згодом село було перейменовано на Деребчин.

У XVIII столітті Деребчин належав графам Потоцьким, потім панам Іванівським і князям Віттенштейнам, згодом був куплений німецьким бароном Арістархом Массом, який поставив тут зразкове господарство і побудував цукровий завод. За його розпорядженням в селі було збудовано аптеку, лікарню, механічні майстерні, контору, гуральню. Поблизу німецької колонії була прокладена камінна дорога - бруківка.

До революції в Деребчині діяли два православних храми - Михайлівський і Чудо-Михайлівський. Чудо – Михайлівський храм був повністю знищений радянською владою в кінці 20-х - на початку 30-х років XX століття.

Наприкінці XIX століття на території Деребчина, крім людей православної віри, яких було 1500 душ, про­живали ще люди, які віро сповідували католицьку та іудейську віри. Католиків проживало в селі 800 душ, євреїв - 50 душ. В даний час в селі проживає:

православних – 2050;

католиків - 732;

євреїв - 3.

Ні католики, ні євреї ніколи не мали в селі свого храму для здійснення молитовних обрядів.

Отець Войцех Дажицький, котрий служив у Мурафській парафії, неодноразово говорив, що ми доживемо ще до того часу, коли в Деребчині буде свій католицький храм. Слова священика виявилися пророчими.

У 1989 році, за благословенною порадою отця Станіслава Шуляка, католики - парафіяни почали добиватися дозволу про побудову у Деребчині костьолу.

На сходці католиків села було обрано костьольну раду. До керівної костьольної ради ввійшли:

1. Антонюк Станіслав Антонович

2. Варгатюк Віктор Йосипович

3. Вітович Віра Михайлівна

4. Возний Юзеф Францович

5. Їжаківський Микола Йосипович

6. Їжаківський Леонтій Юліапович

7. Кардаш Ганна Яківна

8. Ковальчук Броніслава Іванівна

9. Костогриз Анатолій Михайлович

10. Куцолабський Болеслав Пилипович

11. Липко Микола Якович

12. Малішінська Юлія Людвіківна

13. Мельник Ганна Петрівна

14. Межибівська Сусанна Ігнатівна

15. Михайлишин Йосип Гнатович

16. Пікульська Галина Андріївна

17. Просянюк Анатолій Йосипович

18. Руда Зофія Адольфівна

19. Рудик Сусанна Йосипівна

20. Савенко Людмила Йосипівна;

2 1.Череватий Іван Кирилович

22. Чорнопищук Зоя Степанівна

23. Шпак Віра Францівна

24. Якубчак Юзефа Йосипівна

23. Шпак Віра Францівна

На цій сходці було обрано також ревізійну комісію. В обо­в'язки цієї комісії входило вести облік грошовим надходжен­ням для потреб будівництва та слідкувати за правильним ви­користанням зібраних коштів. Ревізійний виконавчий комітет складався з п’яти чоловік:

1. Антонюк Станіслав Антонович - голова католицької ради

2. Савенко Людмила Йосипівна - секретар

3. Ковальчук Броніслава Іванівна - касир

4. Просянюк Анатолій Йосипович - голова ревізійної комісії

5. Руда Зофія Адольфівна - член ревізійної комісії.

Керівний склад костьольної ради сумлінно виконував до­ручені їм справи. Люди їздили до Москви, Києва, Вінниці, Шаргорода домагатися реєст­рації католицької громади села, добиватися відкриття парафії та дозволу на побудову костьолу.

Слід згадати найбільш ак­тивних організаторів, які свої­ми діяннями сприяли здійснен­ню благородної місії - відкрит­тя парафії та дозволу на побу­дову костьолу - отець Станіслав Шуляк, Станіслав Антонюк, Петро Шевчук.

Особливі випробування ви­пали на долю парафіянок Люд­мили Савенко та Зої Рудої, котрим довелося їздити до Москви у справах парафії декілька разів.

Всі труднощі, здавалося б, було переборено і залишалося найголовніше: одержати дозвіл на будівництво костьолу в Шаргородському райвиконкомі, але саме в цій установі мож­новладці не поспішали видати такий вкрай необхідний вірую­чим людям дозвіл. Представники общини неодноразово зверталися з цим проханням до голови райвиконкому, але він весь час ігно­рував прохання парафіян. І тоді члени громади вимушені були вдатися до крайніх заходів: із запаленими свічками і з Божою молитвою на устах рушили до кабінету голови райвиконкому Коновальчука. Після такого священного дійства він був зму­шений підписати необхідні документи на дозвіл будови римо-католицького храму в селі Деребчині.

Були деякі непорозуміння і з місцевою владою села, яка не давала дозволу на виділення землі під забудову. Накінець директор цукрокомбінату Скришевський Остап Миколайович видав дозвіл на право за­будови релігійної споруди.

В квітні місяці 1990 року територію було впорядковано, а на місці, де планувалося збудувати костьол, встановлено шес­тиметровий хрест. Цей хрест став символом віри і надії для всіх парафіян-католиків села Деребчина та прилеглих до нього відділень: Малої Деребчинки, Ариставки, Семенівки. Душі людей ще з більшою вірою потяглися до Господа нашого єдиного, коли цей хрест - символ було освячено єпископом із Стальової Волі.

Єпископ також освятив літургійні книги для служби Бо­жої та місце під забудову майбутнього храму.

На цьому торжестві були присутні, крім католиків, і пра­вославні брати наші. Мали ми за честь вітати того дня і свя­щеників з інших парафій. Перша Служба Божа відбулася біля хреста на Пасху 15 квітня 1990 року, яку відправив ксьондз Станіслав Шуляк.

В цей день ксьондз вручив образ Матері Божої Ченстоховської подружжю Савенків - Віктору і Людмилі - організа­торам доброї справи для відкриття парафії в своєму селі.

З вірою в те, що святу справу доведуть до кінця, люди роз­почали роботу на виділеній під забудову території костьолу. Робота завжди поєднувалася з молитвою та з Службою Бо­жою, яку жертвували у тимчасово побудованій споруді.

Найперше, що було зроблено - це встановлено трансфор­матор та розрівняно землю під забудову. Інтен­сивно розпочали завозити на будівництво каміння і цеглу, до­мовлятися про закупівлю інших будівельних матеріалів.

Для того, щоб будівництво костьолу було освячено ще й Божою милістю на свято Божого Тіла 18 червня 1990 року ксьондзом Станіславом Шуляком була організована урочис­та процесія парафіян, яка хресним ходом пройшла по селу, співаючи псалми та Євхаристійні пісні, зупиняючись в окре­мих місцях для прочитання фрагментів з усіх чотирьох Свя­тих Євангелій.

Спочатку почали будувати допоміжну споруду - парафіяль­ний дім. До настання зими будівництво дому було майже за­кінчено. Залишалися тільки внутрішні роботи.

Вперше Служба Божа в цьому домі відбулася напередодні Різдва Христового 1991 року. Віруючі-католики знову вітали на цій відправі Божій єпископа з Польщі, який влітку освятив це місце для будови. Цей його другий приїзд вселив у серця парафіян віру, що вони на правильному шляху: шляху єднан­ня з Богом, який устами єпископа та інших священиків благо­словляв всіх завершити розпочату богоугодну справу - побу­дову храму Господнього.

Восени 1991 року було закладено фундамент для майбут­нього храму. Шість днів тривали роботи біля закладки фунда­менту, для якого використали 750 кубометрів бетону. Це був лише початок невтомної праці мирян парафії, які прагнули звести в селі храм Божий. 700 тон каменю парафіяни власноруч заготовили за допомогою кирок і лопат у кар'єрі села Адамівка.

Справжнім святом для душ віруючих став приїзд до парафії восени 1991 року делегації місіонерів з візитом Миру з Італії на чолі з отцем францішканцем Анджеєм. Вони привезли в дарунок майбутньому храму фігурку Матері Божої з Фатими.

Ця фігурка Матері Божої стала для парафіян даром Божим і благодатною милістю. Вона вселяла і вселяє в серця людей ще більшу молитовну вірність Богові і додавала сили для по­дальшого будівництва костьолу.

Найбільші труднощі виникли з водопостачанням будівниц­тва. Воду вимушені були підвозити трактором. Але це не за­безпечувало повністю всіх потреб води для будівництва. Спро­бували розчистити криницю, яка була побудована тут ще в дореволюційні часи. Сподівання на використання води з цієї криниці були марними: рівень водопостачання виявився зовсім малим.

В квітні місяці 1992 року, поряд з цією старовинною крини­цею, було викопано найманими Джуринськими робітниками колодязь, в який вмонтували глибинний насос і проблеми з водопостачанням будівництва відпали.

7травня 1992 року - знаменний день, коли майстри з Мурафи розпочали будувати стіни майбутньої святині. Щодня парафіяни приходили на роботу до костьолу. Важко доводи­лось їм працювати, але серце кожного з них раділо, коли ба­чили як стіни храму піднімалися все вище. Зведення стін кос­тьолу було закінчено 3 жовтня 1992 року.

В кожної людини настає момент, коли вона прощається з життям, її душа відходить у потойбічний світ, а грішне тіло передається землі святій.

Раніше рідним доводилося проводжати у вічність своїх рідних та близьких для захоронення з Деребчина на Мурафське католицьке кладовище. Весною 1992 року рішенням Деребчинського сільвиконкому було виділено земельні ділянки для католицького та православного кладовищ.

На католицькому цвинтарі парафіяни-католики вста­новили семиметровий хрест. Перше захоронення тіла помер­лого Базелишеного Юзефа відбулося на цвинтарі 27 липня 1992 року.

1 листопада того ж року ксьондз-місіонер Генрік Осора, який прибув на допомогу ксьондзу-вікарію Станіславу Шуля­ку, освятив ділянку, виділену під Деребчинське католицьке кладовище.

Зима 1992 року була не дуже суворою, тому робота біля костьолу продовжувалась до Різдва Христового.

Під час Різдвяного періоду ксьондз Генріх Осора розпочав душпастирський візит-коляду в домівки віру­ючих католиків. Також ксьондз освятив того року, вперше за багато років переслідуван­ня церковних обрядів комуністичною вла­дою, будинки своїх прихожан.

Весна 1993 року принесла ще більше тур­бот для мирян Деребчинської католицької парафії, бо потрібно було виконувати важкі, але разом з тим важливі роботи біля споруди костьолу. Роз­почалися бетонно-арматурні роботи ручними засобами праці. За весну та літо цього року було залито бетоном стелю над хо­рами та ризницею, зведено бетонові колони і, на кінець, восени залили цементовим розчином повністю всю стелю в костьолі.

Навесні 1994 року парафіяни розпочали виконувати підго­товчі роботи для накриття храму. Спочатку парафіяни зроби­ли дерев'яний каркас даху святині, а майстри з Мурафи по­крили костьол бляхою.

Робота біля храму проводилась чітко і злагоджено. Пра­вильній організації будівництва костьолу потрібно завдячу­вати і шанованому всіма нами голові нашої громади Станіс­лаву Антонюку. Він завжди всі найвідповідальніші проблеми будівництва старався вирішити, з кожного важкого станови­ща знайти вихід. Станіслав Антонович дав обітницю отцю Антонію Хомицькому і своїй матері, що доведе будівництво храму до кінця, до самого освячення. Цю святу справу вико­нувати йому доручили люди і також настановив здійснити сам Господь.

За піклуванням ксьондза Станіслава до будови костьолу в кінці квітня 1995 року із Києва були привезені замовлені конструкції металевих рам, придбано скло. В травні місяці незакінчена споруда храму звеселіла встановленими вікнами. Зібрав віконні рами і засклив майстер з Вінниці Кузьменко Віктор Григоро­вич із своїм підручним працівником.

10 травня цього ж року парафіяни з Божого благословен­ня та молитовних настанов священиків приступили до залив­ки бетоном пояса під вежу костьолу. Цю важку роботу було закінчено в триденний термін.

Одночасно проводилися й інші внутрішні роботи в кость­олі: утеплення стелі, проведення електрики, підготовка до штукатурення стін, монтування риштовання.

Священики - Генрік Осора та Станіслав Шуляк - завжди були ознайомлені з ходом всіх робіт на будівництві костьолу. Вони весь час давали цінні настанови і поради щодо будів­ництва святині та піднімали дух парафіян молитовними звер­шеннями до Бога на Святих Месах. Душпастирі відправляли Служби Божі, крім Деребчинської парафії, ще в шістьох пара­фіях довколишніх сіл. Проживали вони при Мурафському ко­стьолі. На засіданні костьольної ради було вирішено: упоряд­кувати та обладнати в допоміжній трьохповерховій споруді дві кімнати для проживання в них одного з священиків.

11 серпня 1995 року майстри приступили до роботи, але не завершили її тому, що потрібно було виконувати більш терміновіші справи на будівництві костьолу. Цю роботу - штука­турення стін та побілку кімнат для служителів храму Божого - було зроблено 24 червня 1996 року, а повністю всі будівельні роботи всередині парафіяльного дому здійснили в 1998 році.

14 вересня 1995 року закінчилась місіонерська місія свяще­ника Генріка Осори. Він залишає парафію і виїзджає для слу­жіння Богові до Польщі. Майже півроку парафія була тимча­сово без постійного священнослужителя. Службу Божу при­їжджали служити ксьондзи з інших парафій. Станіслав Шуляк неспроможний був на той час служити в нашій парафії тому, бо крім виконання душпастирського призначення, ще керував будовами костьолів в Пеньківці, Михайлівці, Юхимівці, Красному, Зведенівці. Парафіяни Деребчинської парафії завжди з вдячністю будуть згадувати благодіяння, на­дані отцем Станіславом для будівництва святині.

На той час, про який розпо­відається в нашій історії, право­славні брати наші будували на місці знищеного комуністичною владою, свій храм.

Радісною подією для всіх католиків було свято - відкрит­тя Соборо - Михайлівської пра­вославної церкви. Освячення православного храму Господнь­ого відбулося на свято Святого Михайла, 21 листопада 1995 року. Освятив нову церкву бла­гочинний отець Юрій Комар.

Будівництво костьолу не зупинялося, а продовжувалося з Божого благословення.

24 травня 1996 року два майстри з Хмельницької області розпочали штукатурку стін всередині приміщення костьолу.

На найбільш важливі об'єкти роботи біля храму потрібно було наймати майстрів-спеціалістів, але миряни парафії пост­ійно приймали участь у всіх цих справах. Вони виконували допоміжні та підручні роботи, завжди ставали у допомозі май­страм. Штукатурення приміщень всередині костьолу було закі­нчено в половині липня 1996 року.

Звеселіли серця мирян-католиків, коли почули звістку, що єпископом Кам'янець-Подільської діє цезії було призначено до праці в парафії нашого земляка ксьондза Павла Снігура. Пер­шу Службу Божу в Деребчині він відправив 23 червня 1996 року.

Спочатку планувалося назвати костьол під опікою Матері Божої Ченстоховської. З приходом на службу в парафію отця Павла постало питання про перейменування назви храму. За бажанням парафіян та за згодою єпископа Яна Ольшанського назву костьолу було замінено на храм Божої Матері Неустанної Допомоги.

Під керівництвом отця Павла та старости костьолу Антонюка Станіслава парафіяни продовжували виконувати роботи в приміщенні храму до пізньої осені: заливали бетоном підлогу, вмонтовували одвірки та навішували двері.

Кожен храм, як католицький так і православний, красується своїми куполами і вежами. Конструкції веж для храму матері Божої Неустанної Допомоги виготовила майстри з Шаргорода, а майстри з Мурафи покрили конструкції веж бляхою. Висота малої вежі - 17 метрів, а висота великої вежі - 34 мет­ри.

Спочатку було встановлено на дах костьолу малу вежу, а 28 жовтня 1996 року о 15 годині дня за допомогою технічних за­собів встановили на верх святині велику вежу, вага якої стано­вила 6,7 тон. Майже 100 прихожан були присутніми в цей день біля храму. Вони мали можливість спостерігати за возвеличен­ням свого костьолу. Роботою при встановленні цієї споруди керував інженер Кузьменюк Віктор Григорович зі своєю бри­гадою робітників, які були запрошені з м. Вінниці.

На вежах храму ще возвеличуються хрести. Їх зробив наш односельчанин-католик - Лігоцький Микола Віталійович, а кулі, на яких встановлено ці знаки Господні, йому допомага­ли конструювати православні миряни - Цибульський Вадим Семенович та Вербін Іван Опанасович. Цю складну роботу вони вико­нали безкоштовно, за що і матимуть заслугу перед Богом нашим.

Весною 1997 року парафіяни розпочали штукатурні роботи зовнішніх стін костьолу. Майстрів найняли з Шаргорода. Одночасно проводилися будівельні роботи і в парафіяльному домі та всередині храму. Саме цього року були вста­новлені східці на хори та на горище костьолу, впорядковані сходи до входу святині, залито бетоном підмостку під стінами храму, прокладено труби для відводу дощової води з даху костьолу.

Кожний з мирян-католиків плекав надію, що у 1998 році відбудеться освячення храму, але, на жаль, осінні погодні умови не дали завершити роботу вчасно, і тому цю знаменну подію було перенесено на літо 1999 року.

Залишилися ще найважливіші роботи: оздоблення храму. Центральне місце храму - це вівтар. Саме у вівтарі в дарохранительниці, присутній між нами наш Господь Ісус Христос під виглядом хліба. Проект вівтаря накреслили у Вінниці. А майстерно оздобив вівтар майстер Анатолій Козачук з Томашполя.

Гордість нашого костьолу Матері Божої Неустанної До­помоги - образи із зображенням Божої Матері: закритий і відкритий. Образ Матері Божої Неустанної Допомоги нама­лював Павлюченко Сергій Анатолійович, художник з Одеси. З фонду допомоги цукрозаводу для потреб костьолу було ви­ділено 40 світильників. На даний час лише 4 світильники вста­новлено біля входу в приміщення храму. Незабаром планується встановлення інших світильників для освітлення території біля костьолу.

На зібрані гроші від парафіян нещодавно закуплено 25 кубів дощок для дерев'яного покриття підлоги в святині. Найближчим часом цю роботу планується теж здійснити.

Костьол збудовано на пожерт­вування прихожан. Кожний пожер­твував стільки грошей, скільки міг, але головне, що в селі не було жод­ної людини римо-католицької віри, яка б лише споглядала зі сторони за будівництвом святині. Всі миряни брали участь у будівництві. Вночі по черзі чергували біля храму, оберігаючи костьольне майно. Жінки нарівні з чоловіками мурували стіни костьолу. Великої праці прихожан потребував і обробіток І гектара картопляного поля. Потім цю вирощену картоплю відвозили на продаж до Одеси, а виручені кошти використовували на потреби будівництва храму. Слід згадати і про безкорисливу допомогу від наших керівників села. Дирек­тор цукрокомбінату, покійний Скришевський Остап Миколай­ович та директор СВАТ Бондарчук Андрій Васильович завжди йшли назустріч мирянам села і виділяли із запасів ввірених їм господарств різні будівельні матеріали для будівництва кость­олу. Завдячуємо також і голові сільвиконкому села Галайку Федору Феодосійовичу, який дуже чуйно і гуманно відносився до проблем костьолу. Він був присутнім на відкритті святині і вручив душ пастирю цінний подарунок для храму.

Завжди з вдячністю миряни католицької громади згаду­ватимуть про допомогу від інженерно-технічних працівників цукрозаводу, які організували встановлення робітниками світильників в костьолі. За їхнім розпорядженням було всипано твердим покриттям дорогу від шосе до храму, майстер­но оздоблено хори та сходи біля входу в святиню перилами.

Нехай Господь Бог наш дає всім, хто допомагав будувати костьол, мир та спокій, береже їх на цій землі і на тому світі. Честь і хвала вам від Бога, миряни католицької парафії, за те, що власними силами зуміли збудувати святиню, яка ра­дуватиме своєю красою і величчю людей ще багато віків. Нехай же Божа Мати Неустанної Допомоги випросить в Ісуса Христа благодаті і опіки для ваших сімей. Любов Бога отця, благодать нашого Ісуса Христа і дар єдності Святому Духові нехай будуть з усіма вами.

Освячення храму
27 червня 1999 року

Настав цей день, якого так довго чекали. Настало свято для кожної людини як римо-католицької, так і православної віри.

Всі йшли туди, до нього, до храму, до святині села. Він кра­сувався на пагорбі, чекаючи Божого Благословення. Стояв білий, як сніг, смиренний, як Непорочна Діва Ма­рія. Він споглядав з височини як до нього все йшли і йшли люди. Біля трьох тисяч людей в цей день зібралось в храмі Божої матері Неустанної Допомоги. Зібрались, щоб порадіти, що з'явилось ще одне місце в Україні, де мешкає Ісус Євхаристичний.

Крім мирян з Деребчина на свято прийшли ще паломники з довколишніх сіл, з Вінниці, Шаргорода, Молдови, приїхали сестри-монахині з Бару із своєю делегаткою Сестрою Йорданою, а також священники з інших парафій, диякони, семінарис­ти.

Прийшли, щоб віддати шану і честь Богові у новозбудованому домі Божому, щоб стати на коліна і послати хвалу небесним Силам за допомогу у створенні красеня-храму.

Найбільшою радістю повнились серця мирян Деребчинської католицької громади. Цей храм Божий - витвір невтомно­го зусилля їхньої праці.

Кожен з них дивився на святиню зі сльозами на очах. Дочекалися таки цього благословенного дня!

І багатьом у цю хвилину пригадались перші Божі Служби в недобудованому парафіяльному домі. Непоштукатурені стіни тоді обтягли марлею, долівку застелили брезентовим покрит­тям, вівтар прикрасили килимами - ось так з молитвою на ус­тах довгі роки будували храм, добудовували парафіяльний дім, віддавали хвалу Богові, чекали цього священного дня.

А люди все йшли і йшли по дорозі, встеленій квітами, до храму. Ці квіти - для Ісуса Христа. Тобі, любий Ісусе, встелили дивоцвітом дорогу і підлогу в костьолі. Ти завжди будеш присутній у цьому храмі, тобі віддають і віддаватимуть свою шану і любов Божі діти. Про це сказав і отець Павло, прийма­ючи від настоятеля православної церкви отця Віктора Крупка дар любові і єдності - хліб на вишитому рушнику: «Миру, добра вам і благополуччя, щоб сталося так, як ми молимося кожен у своєму храмі, щоб була одна вівчарня і один пастир. Тим пастирем мас бути Ісус Христос, а вівчарнею всі ми, вірні діти Божі. Нехай Бог вас благословить. Я дякую вам за те, що ви є з нами».

А потім настала найурочистіша мить - освячення храму Божої Матері Неустанної Допомоги. Цю святу місію вико­нав отець Броніслав Бернацький, генеральний вікарій Кам'янець - Подільської дієцезії.

Ксьондз Станіслав окропив святиню свяченою водою, щоб ніколи в цьому Божому домі не панувало зло, щоб доб­ро завжди квітувало в храмі і в душах людей, які приходитимуть сюди на зустріч з Богом.

Святу справу отцю Броніславу здійснювати допомагали два диякони - Ярослав Рудий, уродженець села Деребчина, та Віктор Шклярук з села Мурафи.

Молоді диякони вперше були присутні на освячені храму та вівтаря. Освятивши вівтар, генеральний вікарій призна­чив його тим самим виключно для Божої Служби.

Після освячення храму та вівтаря помічником єпископа було здійснено окадження кадилом святині. Пахучий дим кадила, який розвівався з кадильниці, став знаком для всіх, що невидимий дух Ісуса Христа присутній на Святковій Літургії в храмі. Цей дим кадила був символом молитви, з якою всі присутні на освячені храму звертались до Бога.

До­роговказом до єднання з Богом для кожного була ще вічна лампадка, яка засвітилася поруч з дарохранительницею. Це світло ніби промовляло: "Стій, зупинись, порозмовляй зі своїм Господом, який завжди чекає на тебе."

Після відправи Святкової Літургії отцем Броніславом була здійснена процесія навколо нового храму. Урочисто звучали молитовні пісні, в яких прославляли Бога. Здавалося, що навіть птахи, які літали над храмом, теж вторили цим пісням:

Тебе, Бога, хвалимо!

Тебе, Господа, прославляємо!

Тебе, Предвічного Отця

Вся земля величає...

Величний хрест з розп'яттям Ісуса Христа несли попере­ду процесії. Дві дівчинки йшли обабіч хреста і тримали в руках квіти, нахилені в сторону розіп'ятого Спасителя. Боже сонце освічувало процесію людей, милувало своїм про­мінням всіх, а особливо хлопчиків - адміністрантів, які йшли за корогвами та дівчаток, які несли двосторонній образ із зображенням Матері Божої та подушечки із святими символами-образами. До кожної подушечки були прикріплено по чотири червоних стрічечки, ніби промінчики сонця. Ці стрічки-промінчики тримали теж дівчатка. Дві маленькі дівчинки посипали дорогу довкола храму квітами. Діти - найбільша радість нашого Бога. Діти - це Божі квіти.

«Не бороніть дітям приходити до мене» - цими словами наш Господь Ісус дав нам зрозуміти, що Він прагне бачити поруч з собою дітей (Євангелія, Лука 16-17).

В цей день особливо було відчутно, що діти були поруч Ісуса Христа. Кожен, хто споглядав на дітей, які йшли на чолі процесії, відчував незвичайну радість. За дітьми урочисто йшли священики. За священниками отець Броніслав Бернацький з дияконами несли Святі Дари. Чотири чолові­ки тримали над Святими Дарами балдахін, підкреслюючи таким чином значимість і святість цього Дару, яким є Бо­жий Син Ісус Христос.

А далі йшли представники костьольного хору. Пісні, які співали вони в цей день, ще й сьогодні відгомоном дзвенять в серцях учасників освячення храму Божої Матері Неустан­ної Допомоги.

Євхаристична процесія завершилась зверненням до народу отця-настоятеля храму Павла Снігура та генерально­го вікарія Кам'янець-Подільської дієцезії отця Броніслава Бернацького.

В своїй промові отець Павло з вдячністю згадав покійно­го ксьондза Антонія Хоміцького, настоятеля Мурафського костьолу, котрий також опікувався новими храмами. Зга­дав і про отця Станіслава Шуляка. Це саме завдячуючи його турботам і піклуванням було побудовано цей храм. І на знак шани до нього парафіяни встановили біля входу до святині меморіальну дошку, на якій написано: «Засновник парафії і будівник костьолу ксьондз Станіслав Шуляк. Вдячна парафія. Деребчин. 1990-1999".

В своїй промові отець Павло не забув згадати і про місцеву владу в особі голови сільради Федора Галайка та директора цукрокомбінату Андрія Бондарчука, які сприяли завершенню новобудови та допомогли у підготовці до свята.

Він згадав в цей день і про вчительку Галину Анатоліївну Яцишину, котра готувала дітей до Першої Сповіді. З словами вдячності настоятель храму говорив про голову католицької громади Станіслава Антоновича Антонюка: «Я бажав би кожній парафії, щоб вона мала такого чолов­іка, який міг би взяти всі матеріальні й економічні проблеми парафії на свої плечі, тоді священику було б значно легше».

Генеральний вікарій побажав вірним, щоб Ісус благосло­вив їхні сім'ї, парафію, а Мати Божа Неустанної Допомоги випрошувала для них різні ласки і благодаті у Бога.

«Пам'ятайте, - промовив отець Броніслав Бернацький, - що є не тільки вівтар, де живе Ісус, а й ще маємо сповідальню, до якої ми повинні приходити якомога частіше, щоб визнавати свої гріхи, навертатися до Господа. Радіймо, що маємо новий храм, що ще одна святиня буде провадити людей до неба».

Свято - освячення храму Божої Матері Неустанної Допо­моги - це було свято радості, свято щастя, свято благословен­ня. Бог послав своє благословення храму і людям, котрі своєю жертовністю, працелюбністю і глибокою вірою звели святи­ню.

Це Боже благословення зберігатиме в собі і ікона Божої Матері Неустанної Допомоги, іменем якої названо храм.

За матеріалами книги «Бог – храм – люд Божий»
2002 рік

Історія школи

Ми українці, – нація, яка прагне багато знати, а це утверджує нашу віру, що вічно будемо на цій землі. Нас віками мордували і різали, нищили і гноїли в концтаборах, морили голодом і розстрілювали державність, втоптували в землю і забороняли мову а ми відроджуємося, живемо, ростемо і дужчаємо, воскресаємо із вічності і сяємо на світовому небозводі іншим народам, бо маємо незнищенне начало – освіту.

Згідно історичним даним з 1864 року в селі Деребчин функціонувало „Міністерське однокласне училище”, яке було засновано за пропозицією окружного інспектора Тулова поміщицею Івановською.

Училище було підзвітне Петроградському Комітету Письменності.

В 1889 р. при церкві Чуда Михайлового в Деребчині була відкрита перша церковно-приходська школа грамоти для хлопчиків, а в 1987р. - школа грамоти для дівчаток.

Всесильна поривом до науки українська душа. Свідченням цього стала реорганізація освіти після революційних подій 1917 р.

20 грудня 1920 року в Деребчині був обраний комітет незаможних селян, який очолив колишній матрос Рудик Михайло. На своєму першому засіданні члени комітету прийняли рішення: „Организовать школу и поддерживать в продовольственном отношении учителей. На следующих условиях давать со сбора урожая общественно установленный паёк всем сотрудникам и семействам учителей”.

В селі почали діяти дві школи, які були розміщені в тих самих приміщеннях, де вони функціонували і до революції.

В цьому ж році в Деребчині була створена організація по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. Комсомольці села: Яцишена Г. А., Матейчук П. Г., Столярчук Зоя, Співак С.Л., Костенюк Петро - вечорами проводили заняття грамоти з односельчанами. В 1934 році в селі було організовано дитячу колонію ,,Патріот”. У цьому закладі виховувалося близько 50-ти дітей – сиріт.

Організатором і засновником цієї колонії була Колісник Г.М., вихователем – Драгомарецька М.П. Колонія діяла в будинку репресованого селянина, оселя якого знаходилася на території току, колишнього радгоспного відділку ім. Калініна.

З метою підготовки робітничих кадрів з різних спеціальностей для роботи на цукрових заводах в селі в 1926 р. відкрито фабрично – заводське училище. Навчання проводилося в будинку початкової школи, де до революції було розміщено однокласне училище (теперішнє приміщення колишньої залізничної станції).

Перший випуск Ф. З. У. Деребчинського комбінату відбувся у 1928 році. Директором училища був Плюгін Г. І. В перший клас училища було набрано 25 учнів.

Приміщення навчального закладу училища знаходилось за територією цукрозаводу, а на території знаходилася майстерня, яка збереглася донині, де навчали учнів професійних справ.

У 1935 році на базі Деребчинської семирічної школи було відкрито десятирічну школу. Перший випуск 10 класу відбувся у 1938 році. Всього 143 учні здобули до війни середню освіту.

Першим директором середньої школи був Гордійко О.І., якого у 1937 р. репресували і заслали до Сибіру. Після нього школу до 1941 р. очолював Мільман Самоїл Мойсеєвич. Крім цієї школи, в селі були дієвими на той час ще дві початкові школи: одна – в районі парку, друга – на Мазурівці: Роботою Мазурівської початкової школи керував Стегалюк Максим Йосипович.

Початкова школа, що діяла в районі парку, знаходилася у будинку, де до революції жив управитель економії: В ній навчалося 120 учнів. Ця школа носила назву „школа першого концентру” Після її закінчення учні вступали до середньої школи. Матеріальна база школи тих часів була бідною. Не було парт, діти навчалися за простими столами. На весь навчальний заклад була одна фізична карта.

Перед війною директором «школи першого концентру» стала Скорич Марія Яківна.

В селі пройшла колективізація, був створений радгосп і кілька колгоспів. Зміцнювалось життя селян, росли достатки і покращувалися умови роботи школи. Столи були замінені на парти, появилось більше посібників, підручників, карт. Влітку учні вже мали можливість відпочивати в піонерському таборі.

Велика Вітчизняна війна 1941-1945 – це біль і сум нашого народу, яка несла за собою розруху, поневіряння. Рахунки між собою зводили дорослі, а страждання відчували діти.

В період з 1941 по 1944 рік навчання в стінах Деребчинських шкіл майже не велося.

Згідно історичної довідки про початкову школу, що діяла в районі парку, в 1943– 1944 н.р. діти навчалися лише 38 днів.

Після визволення села від німецько-фашистських загарбників 5 квітня 1944 року школа поновила свою роботу. На той час в школі працювали вчителі – Ліщина Ганна Павлівна, Тимкова Вікторія Йосипівна, Ясінська Феодосія Степанівна.

У 1945 р початкова школа була реорганізована в семирічку і вже в 1950 р. відбувся перший випуск учнів-семикласників.

Згодом із семирічної школа стала восьмирічною.

В 1965-1968 навчальних роках в шкоді працювали 20 учителів. На той час, крім двох шкіл, восьмирічної і десятирічної на території сільської ради Деребчина діяли ще 5 початкових шкіл: Семенівська, Володимирівська, Мазурівська, Аристівська, Мало-Деребчинська. В цих школах навчалося близько 1300 учнів.

У 1966 році учнівський склад Деребчинських шкіл налічувався в такій кількості:

Середня школа – 630;

Восьмирічна школа – близько 400;
Семенівська початкова школа – 80;

М. Деребчинська початкова школа — 120;

Аристівська школа — біля 40 учнів;

В Деребчинських школах у 60-70 роки працювало біля 80 учителів. Крім того, при середній і восьмирічній школах, працювали вечірні класи, а пізніше консультпункти Шаргородської заочної школи.

Старі приміщення неспроможні були вмістити таку кількість учнів, тому було здійснено добудови приміщень середньої та восьмирічної шкіл.

Великий вклад у цю справу послідовно внесли директори шкіл Редько Г. А., Лабун І. І. та Вовк І. А.

Саме за їх клопотанням були добудовані приміщення для класних кімнат, спортивну залу, майстерню по дереву і металу.

Час невпинно линув вперед. Старі освітянські заклади в Деребчині потребували весь час реконструкцій і капітальних ремонтних робіт, тому за сприянням адміністрації цукрокомбінату, який очолював Скришевський Остап Миколайович, у 1988 році було розпочато будівництво нової типової школи на 689 навчальних місць.

В зв’язку з початком будівництва нової школи восьмирічний навчальний заклад був приєднаний до середньої школи. У 1986 році об’єднана з восьмирічною середня школа нарахувала 480 учнів.

У 1989 на обліку сільської ради, крім цієї школи, були:

Мало-Деребчинська початкова школа;

Семенівська початкова школа;

Аристівська початкова школа.

За статистичними даними в період з 1938 р. по 1990 р. в Деребчинській середній школі відбулося 47 випусків. 1935 учнів села протягом цього часу здобули середню освіту. З 1991 по 2006 р. Деребчинську СЗШ закінчили 520 учнів, відповідно відбулося 16 випусків.

На сьогоднішній день у школі навчається 400 учнів, працює 33 учителя. З 1986 року школою керує Остапенко С.Г.

Школа живе, працює, гордиться своїм теперішнім і майбутнім. Пам’ятає вона своїх славних учнів, талановитих учителів. Випускник нашої школи 1949 року Колосовський Л.М. працював заступником начальника головного управління профтехосвіти Міністерства Освіти України.

Випускник 1951 року Гринєвич П.А. 25 років працював заступником Міністра фінансів України.

Випускник 1952 року Стрілець Б.І. працював заступником Міністра меліорації і водного господарства.

Випускник 1968 року Костенко Ю.І. працював міністром екології, був депутатом Верховної Ради двох скликань.

Дуже гордиться наша школа і випускниками, які присвятили своє життя військовій службі.

Це бувший начальник політвідділу, полковник Яровецький Й.К., льотчик-винищувач, командир ескадрилії, полковник Шкіндер А.Л.,

начальник політвідділу, полковник Домбровський Ю.С., начальник військово-будівельного загону, полковник Якимчук В.П., начальник політвідділу, полковник Федоренко А.С.,

командир батареї, полковник Їжаківський П.Б. полковник Жога А.П., капітан дальнього плавання Галушко В.М.

В нашій школі працювала вчителькою Ольга Тичина, сестра відомого поета, Л.М. Костенко – мати Юрія Костенка,

М.І. Слободянюк – начальник відділу освіти, кандидат педагогічних наук, Г.Ю. Мельник – голова районної профспілки вчителів і багато інших талановитих вчителів та шанованих в селі людей.

Школа живе, працює, прагне творити добре та вічне.

Каспришена В.В., Ігнаткін В.В.

(За матеріалами Юніцької Н.М., Вовка І.А., Вольтріх О.В., Скришевської Т.К., Комар Р.М.)

(Фото з архіву Петрук К.Т., Киріченко О.В.)

Історія села

В кінці XVI ст., в тісному кільці оточуючих лісів було засноване чудове поліське село Деребчин. У ХVІІI ст. село належить польським магнатам Потоцьким, потім російським феодалам Іванівським і князям Вітенштейнам. У ХІХ ст. земельні угіддя разом з населенням купив німецький барон гер Масс. Площа земельних угідь барона Масса складала 3502 десятин на території Деребчина, М. Деребчинки, Семенівки, Попелівки.

Використовуючи родючі землі і робочу силу селян, барон Масс почав запроваджувати на своїх землях вирощування цукрового буряка, а в 1877 р. побудував цукровий завод, який за добу переробляв 450-480 центнерів сировини.

В 1895 р. в селі була збудована гуральня.

Спиртові напої виробляли з патоки, картоплі, частково із зерна. Барон Масс займався також і конярством. Було побудовано великий завод племінних коней.

Крім цього в селі на той час було збудовано церкву, церковно-приходську школу, контору, лікарню.

На самому миловидному місці села був посаджений молодий парк, сад, побудовано велику оранжерею, закладено дві бруківки. На Володимирівці заснована велика тваринницька ферма.

Під час революційних подій 1918 року барона Масса було вбито, маєток зруйновано, господарство пограбовано. Настали важкі часи розкуркулювання, колективізації, голоду, війни.

20 грудня 1920 року в селі був обраний комітет незаможних селян, які підтримували всі розпорядження і укази Радянського уряду, а також суворо слідкували і допомагали у боротьбі зі всіма ворогами Радянської влади.

В 1921 році відкрилося фабрично-заводське училище по підготовці спеціалістів для цукрозаводу. Організовано збутову кооперацію, а при цукровому заводі – бурякорадгосп. Першим сільськогосподарським колективним господарством був ТСОЗ, організований у 1928 році. У 1929 році ТСОЗ був реорганізований у кооперативну сільськогосподарську артіль «Господар», яка об’єднувала 122 селянських господарства. Один із перших колгоспів, організованих у 1928 році носив назву «Урожай», яка пізніше була змінена на колгосп ім. Ворошилова.

В 1932 році в селі було завершено суспільну колективізацію. Всі селянські господарства були об’єднані в 5 колективних господарств.

22 липня 1941 року Деребчин захопили румунські загарбники і саме цікаве те, що протягом усієї окупації цукрозавод залишився діючим. Всю продукцію румуни відправляли до себе на батьківщину.

Важке випробування випало на долю жителів села Деребчина після війни на відбудові і подальшому розвитку господарства. Робітникам радгоспу і колгоспникам доводилося працювати майже без сільськогосподарської техніки і тягла. Роботи по обробітку полів проводилися з допомогою корів, а, здебільшого, і вручну.

Завдяки самовідданій праці вже в 1948 році в радгоспі почали одержувати високі врожаї на той час – пшениці 30 цнт з га, цукрових буряків 720 цнт з га. З ростом громадського колгоспного господарства і всезростаючим оснащенням його сільськогосподарською технікою в 1950 році п’ять колгоспів об’єдналися в два, а в 1958 році - в одну сільськогосподарську артіль ім. Калініна.

У квітні 1960 року колгосп реорганізовано в буряко-насіннєвий радгосп Деребчинського цукрокомбінату.

В ці роки село входило в десятку найкращих сіл Вінниччини. За красотою, промисловим та сільськогосподарським потенціалом, великою насиченістю торгівельних пунктів його важко було порівняти з іншими селами Шаргородщини. Воно постійно поповнювалось інтелігенцією та висококваліфікованими спеціалістами.

В 1970 – 1990 р.р. були побудовані великі тваринницькі ферми у п’яти відділках радгоспу, загальноосвітня школа, дитячий садочок, православна церква, католицький костел, пам'ятник загиблим воїнам, відділення

зв’язку, чудові житлові будинки для працівників села. Але, нажаль, розквіт села на цьому припинився і, навіть навпаки, господарство почало розвалюватись.

Не залишилось ні одного відгодівельного комплексу, порізали на

металобрухт цукровий завод, розібрали залізничну колію. остаточно зруйновано заводський Будинок культури, давно не працює лазня. Відбулася велика еміграція працездатного чоловічого населення. В селі залишилися жінки та діти, які всіма зусиллями стараються зберегти своє рідне село, свою понівечену землю. Хто ж допоможе цим працелюбним людям, цій вистражданій землі, цьому, ніби забутому Богом, селу?