В кінці XVI ст., в тісному кільці оточуючих лісів було засноване чудове поліське село Деребчин. У ХVІІI ст. село належить польським магнатам Потоцьким, потім російським феодалам Іванівським і князям Вітенштейнам. У ХІХ ст. земельні угіддя разом з населенням купив німецький барон гер Масс. Площа земельних угідь барона Масса складала 3502 десятин на території Деребчина, М. Деребчинки, Семенівки, Попелівки.

Використовуючи родючі землі і робочу силу селян, барон Масс почав запроваджувати на своїх землях вирощування цукрового буряка, а в 1877 р. побудував цукровий завод, який за добу переробляв 450-480 центнерів сировини.

В 1895 р. в селі була збудована гуральня.

Спиртові напої виробляли з патоки, картоплі, частково із зерна. Барон Масс займався також і конярством. Було побудовано великий завод племінних коней.

Крім цього в селі на той час було збудовано церкву, церковно-приходську школу, контору, лікарню.

На самому миловидному місці села був посаджений молодий парк, сад, побудовано велику оранжерею, закладено дві бруківки. На Володимирівці заснована велика тваринницька ферма.

Під час революційних подій 1918 року барона Масса було вбито, маєток зруйновано, господарство пограбовано. Настали важкі часи розкуркулювання, колективізації, голоду, війни.

20 грудня 1920 року в селі був обраний комітет незаможних селян, які підтримували всі розпорядження і укази Радянського уряду, а також суворо слідкували і допомагали у боротьбі зі всіма ворогами Радянської влади.

В 1921 році відкрилося фабрично-заводське училище по підготовці спеціалістів для цукрозаводу. Організовано збутову кооперацію, а при цукровому заводі – бурякорадгосп. Першим сільськогосподарським колективним господарством був ТСОЗ, організований у 1928 році. У 1929 році ТСОЗ був реорганізований у кооперативну сільськогосподарську артіль «Господар», яка об’єднувала 122 селянських господарства. Один із перших колгоспів, організованих у 1928 році носив назву «Урожай», яка пізніше була змінена на колгосп ім. Ворошилова.

В 1932 році в селі було завершено суспільну колективізацію. Всі селянські господарства були об’єднані в 5 колективних господарств.

22 липня 1941 року Деребчин захопили румунські загарбники і саме цікаве те, що протягом усієї окупації цукрозавод залишився діючим. Всю продукцію румуни відправляли до себе на батьківщину.

Важке випробування випало на долю жителів села Деребчина після війни на відбудові і подальшому розвитку господарства. Робітникам радгоспу і колгоспникам доводилося працювати майже без сільськогосподарської техніки і тягла. Роботи по обробітку полів проводилися з допомогою корів, а, здебільшого, і вручну.

Завдяки самовідданій праці вже в 1948 році в радгоспі почали одержувати високі врожаї на той час – пшениці 30 цнт з га, цукрових буряків 720 цнт з га. З ростом громадського колгоспного господарства і всезростаючим оснащенням його сільськогосподарською технікою в 1950 році п’ять колгоспів об’єдналися в два, а в 1958 році - в одну сільськогосподарську артіль ім. Калініна.

У квітні 1960 року колгосп реорганізовано в буряко-насіннєвий радгосп Деребчинського цукрокомбінату.

В ці роки село входило в десятку найкращих сіл Вінниччини. За красотою, промисловим та сільськогосподарським потенціалом, великою насиченістю торгівельних пунктів його важко було порівняти з іншими селами Шаргородщини. Воно постійно поповнювалось інтелігенцією та висококваліфікованими спеціалістами.

В 1970 – 1990 р.р. були побудовані великі тваринницькі ферми у п’яти відділках радгоспу, загальноосвітня школа, дитячий садочок, православна церква, католицький костел, пам'ятник загиблим воїнам, відділення

 

зв’язку, чудові житлові будинки для працівників села. Але, нажаль, розквіт села на цьому припинився і, навіть навпаки, господарство почало розвалюватись.

Не залишилось ні одного відгодівельного комплексу, порізали на

металобрухт цукровий завод, розібрали залізничну колію. остаточно зруйновано заводський Будинок культури, давно не працює лазня. Відбулася велика еміграція працездатного чоловічого населення. В селі залишилися жінки та діти, які всіма зусиллями стараються зберегти своє рідне село, свою понівечену землю. Хто ж допоможе цим працелюбним людям, цій вистражданій землі, цьому, ніби забутому Богом, селу?