Важко зрозуміти духовну культуру нашого народу без українського орнаменту, без української вишивки. Адже саме з нею пов’язані багатовікова історія українського народу, його творчі пошуки, радість та горе, перемоги та поразки, сподівання та надії.

Вишивка – це духовний символ українського народу, рідного краю, батьківської оселі, тепла материнських рук.

 

Виникнення цього виду народного мистецтва належить до епохи первісної культури і пов’язане з використанням першого стібка при виготовленні одягу зі шкір тварин. Перехід від кам’яного шила до кістяного, а потім бронзової та сталевої голки сприяв винаходу і вдосконаленню нових способів шиття та вишивання, які доповнювали один одного.

Нині у вишиванні чудово поєднуються традиційний та сучасний творчий початок. У кожному селі можна знайти сьогодні вишивальниць, в’язальниць, ткаль, котрі виводять на полотні свою долю.

Наша Деребчинська земля також має свій національний пласт виробів народного мистецтва, свій унікальний вінок народної творчості. Українська вишивка, в’язання, декоративне оздоблення бісером, плетіння з лози, рогози, соломи – ці історичні надбання наших предків і сьогодні милують око простого пересічного громадянина. Ми, по можливості, будемо розповідати про кожного із них, а сьогодні у нас зустріч із справжньою українською жінкою, прекрасною майстринею української вишивки – Кокізою Вікторією Іванівною.

Народилася Вікторія Іванівна 8 Березня 1949 року в селі Ариставка. В сім’ї було п’ятеро дітей і мамі, звичайно, було не до вишивання.

Велика сім’я, малий достаток, щоденна виснажлива праця. Ці характерні риси були притаманні майже кожному українському селу, майже кожній сільській родині. Ось як описує своє життя Вікторія Іванівна:

«В нашій сім’ї всі змалку були привчені до праці. Я також не сиділа без діла, весь час допомагала батькам, а коли з’являлася вільна хвилиночка – бігла до знайомої бабусі, яка дуже гарно вишивала.

Я так хотіла вишивати, що приходила додому, брала звичайні чорні нитки, вмощувалася зручненько в затишному куточку і вишивала, вишивала…

І весь час було бажання розфарбувати свої чорно-білі вишивки різними кольорами! З роками це бажання ставало все більшим і більшим. І от одного разу, після довгих вагань, я взяла без дозволу батьків 10 рублів і купила 7 пасомок ниток. Не цукерків, хоча їх також ніколи не бачила, а кольорових ниток! Як я за це була покарана, пам’ятаю і до сьогодні. Адже за ці гроші можна було купити 5 буханок хліба, який для нас, на той час, був великою цінністю.

Підростаючи, все вдосконалювала і вдосконалювала свої навички. Прийшов час, коли дорослі вже доручали мені вишивати рушники, серветки, наволочки…

Закінчила школу, пішла працювати на ферму, вийшла заміж, народила четверо дітей і вишивка, за браком часу, відійшла на другий план.

Повернулася до улюбленого ремесла після того, як поховала 30-річного сина. Саме вишивка врятувала мене тоді від страшного болю втрати. І знову серветки, рушники, скатертини…

І от одного разу листоноша принесла мені малюнок Ісуса Христа. Мені так припав до душі той малюнок, що з тих пір, крім ікон, я нічого більше і не вишиваю.

Вишиваю тільки взимку, бо влітку робота, городи… Шкода, що здоров’я вже підводить. Зараз на вишивання ікони йде в два рази більше часу, ніж раніше, але улюбленого заняття не покидаю.

Раніше я дарувала свої роботи, вишивала на замовлення, а тепер кожна ікона стала частинкою моєї душі і ні з однією із них я вже розлучитися не зможу. Їх у мене уже 36. Всі висвячені.

Хто б не зайшов до хати – всім вони радують зір, всіх надихають на добре та вічне!»

Вікторія Іванівна передала свою любов до вишивки і донечці Валентині і внучці Маріні. Спочатку вишивали вдвох з онучкою, а потім заохотили і маму.

І бабуся і онучка неодноразово брали участь та ставали переможцями у різноманітних виставках стародавніх ремесел як у місті Шаргороді, так і у Вінниці.

Зараз і донька і внучка живуть у Фінляндії, але вишивають і там. Далеко від Батьківщини вишивають українські рушники, відтворюють український орнамент, продовжують та звеличують багатовікову історію українського народу.{jcomments on}

Валентина Каспришена. 2010 р.