Остап - південноросійська форма грецького імені Євстафій, що означає «Стійкий».
В імені Остап виразно відчувається впевненість у собі, самостійність і незалежність. Йому властиві почуття гумору і товариськості, самовпевненості і самолюбства...
Наполегливість і терплячість можуть забезпечити Остапу успіх не тільки в особистому житті, але і в кар'єрі. Він, як правило, має гарні вольові якості, а його незалежність і самостійність не припускають конфронтації з начальством.
27 лютого 1940 року в селі Красний Кут Теплицького району Вінницької області народився хлопчик. Назвали хлопчика Станіславом. Після війни батько пішов у сільраду і виписав йому свідоцтво про народження. Оскільки голова був не зовсім грамотним чоловіком, то записав хлопчика, ніби в перекладі на українську мову, Остапом. Неписьменний батько виправити помилку , звичайно, не міг. Так і залишилося – Остап. І це ім’я протягом усього життя йому дуже личило, дуже пасувало – Остап Миколайович Скришевський.
Остапів батько все життя пропрацював ковалем в майстерні Удицького цукрового заводу. Мати - в колгоспній ланці. Жили дуже бідно.
Під час війни їхню сім’ю вигнали з хати і тому в селі їх іноді називали «горобцями». Остап навчався в Удицькій середній школі. Навчався дуже добре, тільки з поведінкою не ладилось.
Після закінчення десятирічки подав документи до Білоцерківського сільськогосподарського інституту, але після першого ж екзамену приїхав додому. Солідарно підтримав друга, хоча сам отримав четвірку.
Довелося йти на роботу. Щоб хоч трошки передати сину свого ремесла, батько бере Остапа до себе молотобійцем.
Наступного року Остап вступив до Уманського сільськогосподарського інституту. Вчився, знову ж таки, дуже добре. Весь час отримував підвищену стипендію.
В 1964 році, після закінчення інституту, був направлений на роботу в Волинську область, де працював агрономом в сільгоспуправлінні.
Далі – армія. Два роки служби в Угорщині.
В 1966 році прийнятий на роботу агрономом бурякопункту Удицького цукрового заводу. В ці роки він брав дуже активну участь як у всіх державних справах, так і у всіх громадських заходах колективу. Спромігся організувати доцільну роботу по електрифікації свого рідного села.
Завжди був учасником заводської художньої самодіяльності. Саме там, серед учасників самодіяльності, познайомився з юною красунею Тамарою, яка і стала для нього вірною дружиною. В 1967 році вони одружились, а в 1968 - народився син Едуард.
Остап був принциповим, наполегливим. Його поважали як в селі, так і в районі. Зразу ж після народження сина Остапу Миколайовичу запропонували роботу в райкомі партії. Відмовився, хотів працювати на виробництві. Через деякий час йому запропонували посаду голови колгоспу в сусідньому селі. І знову відмовився. Йому подобалася його робота, де була перспектива росту. Після офіційних відмов від пропонованих посад його вирішили покарати і покликали до армії, як не кадрового офіцера. Змусили служити старшим лейтенантом ще два роки.
В 1970 році, після повернення із служби, був направлений на роботу агрономом – насіннєводом Томашпільського цукрокомбінату. Невдовзі ж стає і головним агрономом цього комбінату.
В 1975 році народився син Андрій.
У вересні 1979 року був призначений директором Деребчинського цукрокомбінату, де і пропрацював до смерті.
Дуже приємно згадувати ті роки, бо саме вони були піком розквіту села. Саме в ті роки було зведено дуже багато сільських новобудов: середню школу, дитячий садочок, відділення зв’язку, будинок побуту, продуктовий магазин. Окультурено ставок, висипано острів «Кохання», зроблено чудовий місточок, замовлено пам’ятник Загиблим воїнам у Великій Вітчизняній війні, надано необхідну матеріальну допомогу та допомогу в оформленні документації при забудові церкви та костьолу.
Саме в ті роки на повну потужність працював цукровий завод, виконували та перевиконували державні замовлення всі 5 відділків цукрокомбінату, було працевлаштовано все працездатне населення села.
Активно велася в селі і громадська робота. При заводському будинку культури працювала велика бібліотека. У вихідні дні проводили роботу різні гуртки для дітей та молоді.
Довго ще будемо згадувати чудове звучання заводського хору, який неодноразово ставав переможцем різних оглядів художньої самодіяльності.
Все було сплановано! Все було до ладу! Всім керував Остап Миколайович!
А зараз, як в тій пісні: «Опустела без тебя земля…»
Нехай же Вам, Остапе Миколайовичу, деребчинська земля стане пухом, а пам’ять жителів села про Вас – вічною!