20 березня 1944 року, коли передові частини Радянської Армії звільняли наше село від фашистської нечисті, чотирьом воїнам було наказано пройти з Рахнів на Деребчин та Мурафу, розвідати обстановку та доповісти командуванню. Зупинившись на окраїні Деребчина, вони довідались, що в сусідній хаті знаходились фашисти. Зав'язався запеклий біль.
Українець Богдановський, москвич Михайло Висоцький та сибіряк Дмитро Біляєв загинули, а четвертого, важкопораненого, стікаючого кров'ю, люди знайшли на городі і перенесли до хати Ганни Іванівної Сідлецької.
Це був молодий солдат, росіянин Микола Саблін, якому тоді виповнилось лише 19 років. Обережно стягнули з нього маскхалат і перев'язали рани. Солдат марив, втрачав свідомість і все кликав маму.
- Я тут, сину, - і ніжні руки Ганни Іванівни подавали до вуст воїна жадану краплю води, поправляли ліжко, перев'язували рани.
Кілька днів українська сім'я, в якій було ще двоє дітей, ділилися з пораненим останньою крихтою. Коли ж Миколу відправили до місцевої лікарні, Ганна Іванівна і її син Олександр щоденно навідували його, носили свіже молоко, підтримували теплими словами.
Спливло від тоді багато років і от у село прийшов лист.
- Де Ви, мамо? Чи живі? Чи є в лікарні медичні сестри, що так чуйно ставились до мене? Спасибі, що врятували мене...
І полетіли з Деребчина листи в далеке село Студенку, що в Пензенській області.
- Приїздіть до нас, Миколо Івановичу, - писали школярі.
- Приїжджайте, - запрошував виконком сільської Ради і повідомляв про зарахування Сабліна почесним громадянином села.
- Приїдь, синку. Чекаємо тебе в гості - і я і мої діти: син Олександр і донька Леоніда, - відправила лист Ганна Іванівна.
Напередодні 30-річчя Перемоги все село чекало гостя. Хвилюючою була зустріч на станції Рахни, де далекого героя зустрічали з хлібом і сіллю учні Деребчинської восьмирічної школи Вишнева Юлія та Івасько Станіслав.
І ось пізно ввечері, коли скінчилися у клубі врочисті збори, Микола Іванович Саблін іде до матері. Впізнає вулицю, будинок, те місце, де був поранений. Відчинив двері хати і промовив: "Здрастуйте, мамо!"
Старенька уже жінка і літній чоловік довго стискали один одного в обіймах. На очах бриніли сльози.
Дорогим гостем і для учнів і для усіх жителей села був Микола Іванович Саблін. Перебуваючи в селі, він декілька разів зустрічався з школярами, громадськістю, відвідав братську могилу в Джурині, де поховані його бойові побратими.
Під час мітингу до ветерана підійшла молода жінка. "Доброго дня, я впізнала Вас. Ми знаходились в тій хаті, де розташовувались німці. Ви не відкрили вогню доти, поки мене не вивели з хати. Мені тоді було 9 років. Це Ви врятували мене. Спасибі Вам."
Від'їжджаючи, Микола Іванович гаряче подякував всім жителям села за теплу зустріч та щирі побажання. А Ганні Іванівні сказав: "Будьте здорові, мамо! Будьте щасливі! Спасибі за все, що зробили для мене!"
Тамара Сергіївна Гурняк
25 березня 1975 року.
P.S. Давно немає серед нас ні Ганни Іванівни, ні Миколи Івановича, ні Тамари Сергіївни, але історія зберегла таку подію для наших нащадків. Вчитуйтесь, задумуйтесь, пам'ятайте!!!